Черноморець В. (Харків) Два портрета icon

Черноморець В. (Харків) Два портрета


НазваЧерноморець В. (Харків) Два портрета
Дата конвертації25.06.2015
Розмір34.03 Kb.
ТипДокументи
скачати

Черноморець В. (Харків)

Два портрета

На початку літа 2002 року, за допомогою друзів-художників, довелося мені познайомитися з одним із харківських колекціонерів. А зацікавив він мене тому, що його колекції входило два дівочих портрета давніх майстрів, які були придбані ще у 70-х роках двадцятого століття у мешканця села Рай-Оленівка. За розповіддю місцевого населення, то були зображення доньок господаря маєтку. Односельчани також стверджували, що назва їхнього села пішла саме від імен цих дівчат. На підтвердження своїх слів вони розповідали легенду, котра передається їз покоління у покоління:

“…Старша донька Рая не витримала батьківського гніву за те, що покохала наймита, покінчила життя самогубством. А менше – Олена, вийшла заміж. З нагоди шлюбу батько подарував їй цей маєток, назвавши на честь обох доньок Рай-Оленівкою.”

Було ще кілька варіантів цієї легенди але, якщо брати до уваги, що одна із доньок володаря хутора покінчіла життя самогубством, то на це є заперечний факт: за архівним документом (ДАХО) 1869 року на весь Харківський повіт було зареєстровано лише один випадок суїциду, але небога був чоловічої статі. Надалі факту самогубства, у межах зазначеного часу, відмічено не було. Більше того. У жодного володаря Оленівки не існувало доньок на ім’я Рая та Олена.

Але, то легенди. У дійсності, рік заснування хут. Оленівського (таку назву вказують документи), як майже і усіх інших хуторів Пісочинської слободи, достоменно не установлено. Їх поява йде далеко з глибини часу, коли перші переселенці з’явились у нашім краї. Відомо лише, що при складенні першого плану с. Пісочина (1777 р.) представником від Оленівки був Жовтень Григорій Капилу і, що хутір належав титулярному раднику Миколі Оленському. А з 1835 р. ним володіла (можливо його дружина) поміщиця майорша Олександра Данилькевичева.

За ститичними даними 1844 року на хуторі було лише 2 будинка, у котрих мешкало 7 чоловіків та 12 жінок.

А із 1863 року хут. Оленівським володіла опікунша спадкоємців колезького радника Михайла Петровича Серебрякова, його удова, Катерина Яківна.

За звітом 10-ї ревізії, що була проведена у тому ж році, за нею числилось 72 десятини всієї землі та 20 душ подвірних.

До якого часу вона володіла Оленівкою не відомо. Та вже у період 70-х років того ж століття хутір Оленівський об’єднався ізхутором Бобринським, збільшуючи землі Ламіхівського володіння. Але розпещений, не здатний до сільських справ нащадок, будучи довірливою людиною, став жертвою підступних шахраїв. Користуючись його доброзичливістю й гостинністю нечісті на руку люди, при веселому застіллі, лишили його ¾ всього маєтку.

За цієї обставини Павло Іванович Ламіхов не зміг підтвердити свій купецький статут. Тому, за указом харківської казенної палати, від 11 червня 1899 р. (лише через п’ять років після перейменування хутора у Рай-Оленівку) Ламіхова було переведено з купецького до міщанського стану. М’який за характером, одинокий старий холостяк не витримав злої іронії долі, піддався своїй давній хворобі – слабкості до міцних напоїв.

Але, як говорять: лихо само не ходить.

Щойно здолавши хворобливу залежність Павло Іванович був змушений боротися за право господаря маєтку. Відчувши слабкість старої людини присяжний повірений Володимир Косьмич Глущенко, чоловік племінниці Ламіхова, Єлизавети Олександрівни та купецький син Федір Іванович Іванов, чоловік другої племінниці, Олександри Олександрвни подали прошеніє до Сиротського суду з питання опікунства над маєтком.

За кілька років тяжких судових митарств Павлу Івановичу врешті вдалося відстояти свій маєток, а згодом і купецький статут. Але нескінченні судові процеси вщент зруйнували його здоров’я і, приблизно, у 1905 році він помер.

У роки становлення більшовицької влади всі землі, починаючи від Коротича та Березівки і закінчуючи руслом вже неіснуючої річки Пісочинки, перейшли до Рай-Оленівського хутора.

Що стосовно портретів, то провівши з фахівцями ряд досліджень дійшли висновку, що на портретах зображені доньки князя Петра Дмитровича Святополк-Мірського, котрий мешкав неподалік у селі Гиївці.

Старша – Рая (Ольга Петрівна – портрет роботи художника Г. Каменева) невдовзі, по створенню портрету, вийшла заміж і назавжди відїздила за кордон.

Молодша – Олена (Софія Петрівна (горбуня) – робота майстра М.Н. Савенко була зроблена із фотокартки теж у 1911 р.) ще до того переїздила до Москви, девчителювала і у радянські часи.

Що відносно історії появи портретів у Рай-Оленівці, то існує доволі тверда версія:

“Наче хрещений люд отупів.

Не приблуди, а ті, що близько,

В мирнім затишку сонних дубів

Грабували маєток Мирських…”

(Кость Маковійський).

Напрямки від Гиївки до Рай-Оленівки лише кілька кілометрів. Ось у такий спосіб портрети і потрапили до оленівської госпожі. А щоб приховати дійсне їх походження було складено легенду про Раю та Олену.

Стосовно етимології назви, то на мій погляд підходить інша, більш логічна версія: На березі спокійної річки, що тонула в дубовім гаю, стояв ошатний будинок, а доброзичливий господар завжди був радий приїзжий людині. Чом не рай? “Рай” Оленівський.

По матеріалам ДАХО.



Поделиться:





База даних захищена авторським правом ©unikum.asyan.org 2015
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи