Передмова «Коли казка знання сіє,тоді народжуються мрії» icon

Передмова «Коли казка знання сіє,тоді народжуються мрії»


НазваПередмова «Коли казка знання сіє,тоді народжуються мрії»
Сторінка1/3
Дата конвертації25.06.2015
Розмір372.56 Kb.
ТипДокументи
скачати
  1   2   3



Передмова

«Коли казка знання сіє,тоді народжуються мрії»

В.Сухомлинський

Часто перечитую В. Сухомлинського. Захоплююсь, дивуюсь, відкриваю завжди щось нове для себе, для своєї роботи. З віком (а я вже перегортаю останні сторінки своєї педагогічної діяльності) відбувається певна переоцінка цінностей. Уже не спішиш жити, а, навпаки, хочеться повернутися назад, у дитинство, юність. В принципі, це нескладно, оскільки багато років працюю з дітьми, а вони не дадуть постаріти.

Сучасні діти непосидючі, допитливі, емоційні, словом, гіперактивні. Усе їм хочеться знати, почути якісь пояснення і відповіді на тисячі «Чому?» і обов’язково, щоб це було цікаво.

Відкриття дітьми навколишнього світу, входження до нього починається з оволодіння найцікавішими духовними скарбами – рідною мовою, маминою колисковою, бабусиною казкою. «Казка,- говорив Василь Сухомлинський,- вітер, що роздмухує вогник дитячої думки й мови».

Дуже важливо, щоб у ранньому віці дитина знала: казка, перш за все, мудра розповідь, яка є джерелом мислення й розумового розвитку. Тому, звертаючись до літературного надбання В.О. Сухомлинського, дійшла думки, що сучасна казка – це безцінний матеріал щодо реалізації гуманістичної спрямованості навчання. На зрозумілій дитині мові можна пояснити і природні явища, і фізичні закони, і, навіть, моральні принципи суспільства: добро, взаємодопомога, дружба.

Та й хто ж буде заперечувати, що казки діти люблять найбільше. Читати тільки не хочуть. Легше знайти екранізацію улюбленого твору або ж подивитися мультфільм. Інтернет нам у цьому добре «допомагає». То як же їх зацікавити? Звісно, як і кожен вчитель літератури, використовую усі можливі засоби. Але з часом зрозуміла, що їм хочеться почути щось «новеньке», те, чого вони ще не знають, не читали, не бачили. Тому на уроках літератури стала імпровізувати, вигадувати, разом з дітьми доповнювати знайомі казки власними епізодами. Найкраще це вдається на уроках позакласного читання, коли є більше часу і можливості для польоту дитячої фантазії. Тому й люблять вони ці уроки і чекають з нетерпінням. Безліч запитань, десятки «Чому?» виникають на таких уроках. І ми пробуємо самі, враховуючи свій вік, з допомогою казки, власної фантазії дати на них відповідь.

Так виникли мої оповідки, які я назвала «Казки для Чомучки». Звісно, найбільше їх люблять п’ятикласники, адже майже увесь І семестр вони вивчають народні та літературні казки. От і стають у пригоді мої казки, які завжди можна доповнити власними епізодами, посперечатися стосовно «правдивості» сюжету, намалювати свої ілюстрації до казки. Часто використовую їх на уроці позакласного читання. Це розширює уявлення учнів про сучасну літературну казку, збагачує їх словниковий запас, розвиває образне мислення, фантазію, збуджує творчу уяву, бажання пізнати світ, що їх оточує.

Знову і знову поринаю разом з дітьми у світ власної фантазії. Забуваю про свій вік, статус, час. Бачу тільки перед собою вдячних маленьких слухачів. Хто слухає з відкритим ротом, хто скептично посміхається, хто замріяно дивиться у вікно… і ніхто не залишається байдужим. А я щаслива.

КАЗОЧКИ ДЛЯ ЧОМУЧКИ

(від автора)
Кажуть, у кожного з нас буває такий період, коли все на світі хочеться знати. Чому у слонів довгий хобот? Звідки береться веселка? Чому мовчать риби? Такі питання споконвіку цікавили хлопчиків і дівчаток. А дорослі завжди стомлювалися пояснювати малим невсидькам що, чому, як і до чого. Тобі теж кортить про все дізнатися? Герої моїх казочок живуть у сучасному світі, знають, що таке перукарня, світлофор, НЛО, навіть воблер, уміють користуватися комп’ютером, люблять солодкі чупа-чупси. Вони з радістю проведуть тебе чарівним світом веселих всезнайок. Разом із бджілкою Жу-жу ти будеш боротися з нахабними піратами-трутнями, аби розкрити секрет полосатої уніформи бджіл. Хлопчик Крапелька розкаже, коли з’являється Веселка. Ти, навіть, якщо захочеш, можеш піймати у траві маленького «динозаврика».

Світ, що тебе оточує, дуже цікавий, різноманітний і загадковий. Треба тільки бути уважним, уміти помічати навіть незначні дрібниці, любити і цінувати все живе, шукати відповіді на всі запитання, що раптово виникають у твоїй голові. А ще… Ще просто спробуй пофантазувати, увімкни свою уяву і тоді кожна жива істота, кожна звичайна річ розповість тобі свою дивовижну і неймовірну історію.





ХОШЧИН ХОБОТ

або Чому в слонів довгий ніс

(майже за Кіплінгом)

Колись дуже давно, коли ще твоя пра-пра-прабабуся навіть і не думала народжуватися, а по вулицях замість рогатих автобусів і галасливих пасажирів лопотіли орди мамонтів і динозаврів, жило слоненя Хошка. Чому його так називали? Бо все, що б воно не говорило, починалося саме з цього кумедного звука: «ХО». ВуХО в Хошки (до речі, і одне, і друге) були, наче гелікоптерні лопасті, а от ніс – короткий. І був він такий не один серед слонячої родини. Були тоді часи куцоносих слонів.

Росло слоненя веселе й привітне. Просинаючись раненько, дзвінко вітало воно з прекрасним ранком усе навколо.

  • ХOтів сказати, що Ви сьогодні напрочуд яскраве, – сором’язливо посміхався Хошка Сонечку, і те лоскотало його теплим промінням за щічки.

  • ХOрошого дня вам, друзі, – бажав усім звірятам, і кумедно плескав вухами, радіючи новому дню.

Скрізь і всюди дарував Хошка веселий настрій і позитивні емоції. А друзів було в нього! Не злічити! Усіх любив малий. За винятком, хіба що, нестерпних мавпенят, бо вони постійно кепкували з його куцого носа. А ще не дружив Хошка з Озерцем. Боявся, мабуть. Правда, кілька разів намагався потоваришувати, але тільки-но підходив до нього, Озерце одразу ж старанно вимальовувало хвильками Хошчине зображення. Наче спеціально, аби образити, нагадувало слоненяті про його оцупочок замість носа.

Якось вранці, як завжди, щиро вітаючи всіх навколо, Хошка вирішив ще раз (тепер уже точно востаннє) помиритися з Озерцем. Тож з веселою пісенькою і посмішкою до самих вух слоненя почимчикувало туди.

ХОроше слонам на світі жити в мирі з усіма.

ХОром всі слони вам скажуть: в них проблем зовсім нема.

ХОч щасливі ми безмежно, та зізнатись чесно мусим:

ХОчем мати ніс ми більший, і пишатись довгим носом.

А в тому Озерці саме невинно приймала ванну напівсонна тітонька Бегемотиха. Усім відомо, що цю тритонну пані краще не турбувати під час її відпочинку в такому от природньому спа-салоні. Та звідки ж Хошці було знати, що бешкетливі мешканці Озерця влаштували ковзанку з багна, та ще й таку слизьку! Тільки-но ступив він на краєчок ковзанки, як ноженята

неслухняно підкосилися, і слоненя сторчголів помчало вниз. Тітка Бегемотиха, не підозрюючи лиха, саме солодко-пресолодко позіхала, так що Хошка влетів прямо їй у пащу. З переляку Хошка блискавично шмигнув назад, але тітка Бегемотиха, між іншим, нічого не помітивши, уже закінчувала позіхати, тому кінчик куценького носика лишився у неї між зубами.

ХО ряту-у-уйте! – в носа заголосив Хошка. – ХОх і боляче!

Мавпенята, які скрізь і всюди сновигали у пошуках пригод і сенсацій, ніяк не могли пропустити гру в перетягування слона. Кинулися з усіх боків тягнути його за вуха, за хвоста, за ноги… Міцно тримаючись за ліани, вони дружно витягували Хошку. А разом із Хошкою витягувався і його ніс. Мабуть, довго ще тривало б це змагання. І гамірливі мавпочки остаточно розбудили б тітку Бегемотиху, аби та не надумалася знову позіхнути. Щойно розімкнулися її зуби в смачнющому позіхові, Хошка кулею вилетів з пащі і приземлився в багно.

Вештаються тут усякі. Спокою від них нема, – невдоволено пробурмотіла тітонька Бегемотиха і, знову вмостившись у тепле Озерце, розпливлася у блаженній сонній посмішці.

Врятований Хошка відхекувався на березі, а мавпенята зацікавлено розглядали довгу трубку, що з’явилася в нього замість носа-оцупка.

  • Оце так! – захоплено сплескували в долоні мавпенята.

  • Який розкішний другий хвіст у нашого Хошки! – намагалися торкнутися до диво-хвоста спантеличені бешкетники.

Слоненя, ледь заспокоївшись від нечуваної пригоди, настовбурчило вуха:

  • ХОворите всякі дурниці! Який іще «другий хвіст»? – не розумів несподіваної поваги до свого носа Хошка.

Набравшися сміливості, він підійшов до Озерця, насторожено заглянув і… аж присів від здивування. Ні, тепер уже Озерце не насміхалося з нього, кривляючи його зображення. У прозорій воді він побачив миле слоненя із довгим солідним носом.

  • А що це в тебе таке? – ніяк не могли вгамуватися мавпенята. – Звідки це в тебе взялося?

  • ХО… бо… та-а-а… – почав було виправдовуватися Хошка, але ніяке пояснення не спадало на думку.

  • Хо… бо… т… – повторили мавпенята невнятні звуки. – А-а-а! Хобот?! То он як називається те, що в тебе виросло! – заверещали майже хором бешкетники!

Налякане слоненя й само вперше чуло це дивне слово. Хотіло заперечити вигадникам, та було вже запізно. Неслухнянець-вітер дзвінким ехо квапливо розносив кумедне слівце по всіх Джунглях. З гілки на гілку перескакували мавпенята, вигукуючи сенсаційну новину. Тепер про новенький «хобот» слоненяти знали всі на світі.

Згодом Хошка навчився з користю використовувати свій хобот. Тепер він без зайвих зусиль зривав із пальми свої улюблені ласощі – банани. Навіть не нахиляючись, щипав соковиту траву. Частенько навідувався до свого любого Озерця. Набирав у хобот води і обливався, як із прохолодного душу. А якщо надокучливі мавпенята надумували підсміюватися над ним, швидко знаходив спосіб утихомирити невгомовних. Адже тепер у нього був рятівник і помічник – Хошчин хобот.


БДЖІЛКА-МОРЯЧКА
У садку діда Юрка в затишному вулику жила бджілка Жу-жу. Маленька така, сіренька й зовсім невиразна. Але була вона невиправна мрійниця. Сяде, було, на Ґаночку вулика, складе ногу на ногу і мріє собі про пригодницькі морські подорожі, яскраве вбрання, новеньке обмундирування... До слова сказати, полюбляла вона цю справу в робочий час. Усі бджілки-трудівнички на поле летять, нектар збирають. Ну, були, звісно, і бджілки-ледацюжки, але ті хоч у квітник бабусі Наталки через раз навідувалися. А от Жу-жу спокійнісінько чекала солодких чупа-чупсів від свого улюбленого дідуся Юрка і, як завжди, мріяла.

Жу-жу, злітай хоч поїж! – просив дідусь малу неслухнянку, а сам, підозрюючи відповідь, переминав з руки в руку чупа-чупс зі смаком липи і гречки.

  • Не можжжу, ді. Не жужжжиться щось мені сьогодні. Я тут трішки посиджжжу, про жжжиття подумаю… – нехотя відповідала Жу-жу і, заплющивши очі, переносилася у свої мрії.

Журився дід Юрко, що не зміг виховати із Жу-жу справжню бджолу з великої літери.

  • Нікому буде на старість і ложку меду подати, – зітхав він, і чимчикував на кухню, звідки вже солодко нашіптували смачнющі бабусини пиріжки.

Так от, посмоктує Жу-жу цукерку, очі від сонця заплющила, тільки правою ніжкою дригає, і уявляється їй от що.

Блакитне бездонне море нехотя перекочує з боку в бік важелезні хвилі. Загадково шумить, наче хоче сховати від усіх на світі якісь свої таємниці. А між хвилями, розсікаючи кормою воду і повітря, пливе розкішний білий корабель. Везе цінний вантаж – діжки з медом. З боку виблискує помпезна назва «ЖУ-ЖУ». За штурвалом зосереджено стоїть саме вона в модному капітанському картузі, у полосатій формі – все як годиться для справжньої морячки. Ніщо не передбачає біди.

Та зненацька шхуну оточують підступні трутні. Чорнющі прапори із зображенням бджолиного черепа майорять на кривавому горизонті.

  • Здавайтеся! Вас оточено! – загорлав найтовщий і найледачіший Трутень (певно, їхній вожак). – Мед на бочку! Чи той, як його, Бочку на мед! Коротше, мед гоніть, малі нахабні бджоли! – не вгавав Трутень, щораз плутаючи все, про що говорив.

Команда бджілок-морячок на чолі зі славнозвісною Жу-жу приготувалася до оборони. Вперед вилетіла безстрашна Жу-жу, погрозливо вимахуючи крихітними крильцями.

  • Не наближжжайтеся, ледарі і розбійники! Наш мед – наш скарб! Усю весну й літо ми невтомно трудилися на полях, аби зібрати цей безцінний нектар! – пафосно, як давньоримський оратор, промовила Жу-жу і аж запишалася собою.

  • Ой, хто б казав! – хамовито виступив Трутень. – Та ти ж і сама не краща за нас. Якби не дідусь Юрко зі своїми чупа-чупсами…– аж захлинався від злості найбільший ледацюга.

Бджілці стало трохи соромно. Мабуть, відчувала, що крапля правди у словах Трутня є. А може, й ціла калюжа правди…




  • Я виправлюся, – залепетала бджілка. – Приноситиму для людей якнайбільше меду. А от ви, трутні, від природи невиправні ледарі.

На цих словах армія трутнів злилася в поєдинку з командою бджілок. Та, незважаючи на явну перевагу в кількості і розмірі, перші поступалися морячкам у спритності й витривалості. Нападники всі, як один, були товстелезні й неповороткі. А от бджілки з блискавичною швидкістю кружляли над головами суперників, так що ті втрачали свідомість від запаморочення. Ех, їм би зараз хоч якусь зброю! Показали б вони тоді цим нахабним трутням як мед красти! Завдяки щоденним напруженим тренуванням (спробуй-но налітати стільки кілометрів, та ще й із повними відрами нектару!) бджоли подолали загарбників, врятувавши цілий корабель із запашними сотами. А вожака розбійників наша Жу-жу заманила в трюм, де знаходився цінний багаж, і замурувала в одній із сот. Так що той від власної ж зажерливості й постраждав. Від меду в нього злипся рот.

Коли корабель прибув до місця призначення, морячок-переможниць уже вітали бурхливими оплесками.

Правоохоронним органам Трутень нічого не зміг сказати у своє виправдання (з відомих тобі причин). А нашу Жу-жу Організація Об’єднаних Бджолосімей (ООБ) нагородила почесною медаллю «За мужність і відвагу», а на пам’ять лишила таку милу серцю бджілки полосату матроску. Відтоді рішенням головного управління ООБ ухвалено, що на честь видатної родички усі бджоли матимуть полосату уніформу. А для захисту в найекстремальніших ситуаціях (ну, це коли хтось вчинить замах на їхній мед або ж якщо ти вимахуватимеш руками перед бджолиними оченятами) кожній наказали видати новісіньке блискуче жало.

І ось на п’єдесталі стоїть щаслива Жу-жу. До її лапок ошалілі фанати кидають квіти.

Жу-жу – королева бджжжіл! – вигукнув хтось із натовпу.

Чемпіонка задоволено посміхнулася і… прокинулася.

  • Ой, це жжж мені наснилося! – замріяно зітхнула Жу-жу. – Я вжжже не капітан корабля, та й медалі ніякої нема, – все більше розчаровувалася мала. – Але тепер я знаю, що робити, щоб її отримати! – зненацька осінило Жу-жу. – Буду старанно збирати нектар і безстрашно захищати його!

Щойно мовила бджілка свою обіцянку, як глядь, а сидить вона у новенькому моряцькому кафтанчику. А з-під нього виблискує справжнісіньке жало.

На наступний день Жу-жу самовіддано трудилася на полі, ретельно обсмоктуючи всі найзапашніші квіти. А ввечері…

  • Тримай, дідусю, тепер я справжжжня бджжжола! – гордо заявила Жу-жу, гепнувши на стіл важелезні діжечки з солодким нектаром. І, вже вилітаючи у розчинене вікно, додала: – Тільки ти чупа-чупси далеко не ховай. Ну, так, про всяк випадок…







ЧОМУ МОВЧАТЬ РИБИ
Зібрався якось малий Олексійко на риболовлю. Раненько прокинувся, зібрав усі свої риболовецькі приладдя. І вже намірився йти, як раптом згадав, що не взяв ніякої посудини для улову. Довелося повертатися по відерце. Олексійко зупинився перед колекцією відер.

  • Хм, яке ж узяти? – розглядав хлопчик солідний рядок відер різного розміру, обмірковуючи, скільки ж риби він наловить.

  • Оте бери, з пісочниці, – почувся насмішкуватий голос, вказуючи на крихітне відеречко, в яке б помістилося хіба що кілька крючків.

Олексій хутко озирнувся. Його погляд підозріливо зупинився на пухнастому рудому створінні. На порозі вилежувався кіт Рудик (ні, котяра, бо вміщав у своєму пузі стільки ж, як двокамерний холодильник). Рудик безпардонно спостерігав за своїм малим мучителем. Ох, не раз його хвіст із поплавком на кінчику опинявся у відрі з водою – це Олексійко так випробовував новенькі снасті. Тож тепер Рудик мав нагоду помститися, і з насолодою насміхався над хлопчиком, коли той обрав найбільше-таки відро.

  • Ой, не сміши мене, малий, бо я добре поснідав – ще лусну. Для чого тобі така здоровенна цеберка? Ти крокодила спіймати розраховуєш? Та тебе риби засміють на ставку! – самовдоволено кепкував кіт.

  • Ану, цить, руде нахабисько! – розсердився Олексійко, – Хочеш прийняти ванну в цьому відрі?

Мабуть, ці слова прозвучали більш, ніж переконливо, бо Рудик справді вгамувався. Але поки малий рибалка перевіряв, чи знову нічого важливого не забув, кіт глузливо качався в піску, аж заплющуючись зо сміху.

  • Усе готово! Передчуваю шалений успіх! – мовив Олексій і рушив на ставок. А за ним, ледь перевалюючи тіло з лапки на лапку, почеберяв і Рудик.

На ставку Олексій розмотав дві новісінькі вудочки, закинув поплавки, зручненько вмостився на м’яку траву і став чекати кльову.

А в цей час під водою діялося от що. Колючий, уже старенький, окунь ще здалеку запримітив спокусливо яскраву наживку і цілеспрямовано плив до неї. Тільки-но розкрив рота, аби посмакувати свіженьким черв’ячком, як одразу ж виплюнув його і скривився.

Фе! Яка гидота! Ці люди вже зовсім знахабніли. Годують нас усякою гумою, – обурювався Окунь.

  • От неук ти старий! Та це ж новинка в риболовному світі! Воблер називається, – дивувалася необізнаності діда Окуня панянка Щука. Вона вже півгодини блукала водоростями у пошуках їжі.

Окунь важко похитав головою. А потім повеселішав і запропонував товаришці виглянути на берег подивитися, що то за розумник такий пошкодував для них справжнього черв’яка.

Олексій саме підправив на крючку гумового воблера і замахнувся, щоб закинути вудку. Зізнатися чесно, трохи невміло він це робив, тому Рудик ледь встиг відскочити вбік, аби не отримати стусана.

Так от, Рудик то врятувався, а крючок зачепився за Олексієві штанці і, потягнувши їх за собою, глухо ляпнув на воду.

Риби, які в той час спостерігали за цією комедією, ледь не захлибнулися від такого смішного розвитку подій. А малий безштанько носився берегом у пошуках кущів, згораючи від сорому.

Так, рудий, ти нічого не бачив, бо інакше зараз будеш вчитися плавати. Зрозумів? – не на жарт пригрозив Олексій котові й вийшов, прикриваючись велетенським лопухом.

Раптом поплавок по вуха пірнув у воду.

Тягни! – загорлав не своїм голосом кіт.

Олексій спереляку смикнув за вудку. За мить на березі лежав худенький Верховодик і безпорадно тріпав пірцями.

  • Оце попався! – зрадів Рудик.

  • Відпусти його, о, найкращий з найкращих рибалок, – почала благати Щука.

  • Це, до речі, в твоїх інтересах, – додав значно впевненіше дід Окунь.

Та не слухай ти їх, – аж підскакував Рудик від нетерплячки, що от-от йому дадуть їсти.

Цить, рудий. Тебе взагалі ніхто не питав – гримнув Олексій на кота і зацікавлено поглянув на худе нещастя, яке щойно спіймав.

  • Ваші умови, – з викликом мовив рибалка.

  • Ти відпустиш малого, а ми нікому не скажемо, як ти осоромився, – залепетали риби.

Добре все обміркувавши, хлопчик мовив:

  • Згоден. Тільки ж ви цс-с-с! – і приклав до губ вказівного пальця.

  • Мовчатимемо, як… – мовив урятований Верховод і шубовснув у воду.

Відтоді риби змушені мовчати, зберігаючи таємницю про те, як малий рибалка осоромився перед усім ставком. А люди, знаючи про таку обіцянку, тепер кажуть: «Мовчатиму, як риба».



ЧОМУ ЙДЕ ДОЩ

або
Поделиться:


  1   2   3



База даних захищена авторським правом ©unikum.asyan.org 2015
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи