Марафон співдружності icon

Марафон співдружності


НазваМарафон співдружності
Дата конвертації27.06.2015
Розмір34.91 Kb.
ТипДокументи
скачати

Марафон співдружності



Понад два десятиліття тому трапилась аварія на Чорнобильській АЕС, яку справедливо вважають глобальною катастрофою XX століття. По різному відзначили цю дату у світі. Одні – no казенному, формально, інші - все зробили для того, щоб люди не забували гірку і страшну за наслідками подію в житті планети та її мешканців.

Не залишилися осторонь відзначення події двадцятилітньої давності інвалідські організації нашої країни. Так сталося, що на спортивних змаганнях візочників я познайомився зі своїм колегою із білоруського міста Могильова О.О. Юрковим. Той розповів мені про підготовку марафона "Співдружність", присвяченого 20-річчю аварії на Чорнобильській АЕС. О.О. Юрков запропонував мені взяти участь у марафоні. Я відразу ж погодився. На пропозицію пристали чимало інших інвалідів-візочників.

Відразу скажу: пробіг досяг своєї мети. І не тільки тому, що нагадав мешканцям ряду міст трьох держав Білорусі, України і Росії про глобальну катастрофу, а також про проблеми інвалідів цих країн.

Стартував марафон у Могильові. Це мило запам'яталося чистотою, красою газонів і клумб На вулицях до нас підходили люди, питали, чим допомогти, чому нас так багато на візках. А копи ми пояснювали, хто ми і звідки, чимало городян були шоковані: вони не розуміли, як такі сіромахи до цього додумалися, чого їм удома не сидиться. Я жартома казав: «Нам легше, між вам. Ми ж їдемо, а ви йдете». Співчуваючі підходили, переконавшись у нашій силі, оптимізмі і слова гарні наостанок знаходили: мовляв, молодці, не зламались.

Найкращим прикладом тому є життя депутата Закарпатської обласної ради Олександра Сухана. Чотирнадцять років тому він на візку подолав 12 тисяч кілометрів, проїхавши за сім місяців від Ленінграда (Санкт-Петербурга) до Владивостока. Це досягнення занесено до Книги рекордів Гіннеса. Будучи в нашій групі, Олександр подавав гарний приклад молодшим колегам.

Могильов невелике місто Але має сучасний, добре облаштований спорткомплекс. Тут є всі умови для занять фізкультурою і спортом.

Сподобалось нам у цьому місті а ми в ньому гостювали два дні і те, що ми не зустріли тут наркоманів, п'яниць, хуліганів: виходить, можна і так жити. Було б тільки бажання людей і підтримка з боку державних і правоохоронних органів. До речі, у такій підтримці та увазі пересвідчився на власному досвіді. Коли їхав вулицями Могильова, мене зупинив місцевий «даішник» і поцікавився, чого я тут їду, адже мене можуть збити інші транспортні засоби. Я ввічливо пояснив, що у місті немає доріжки для візка, а бар'єри по тротуарах не дають змоги їхати там. У відповідь мені запропонували пересуватися там, де зручно, але організували супровід машинами ДАІ аж до готелю. А це склало добрі чотири кілометри.

Запам'яталися і проводи в Могильові. У добру дорогу нас благословив місцевий священник. Міські чиновники, побажавши всього найкращого учасникам пробігу, висловили сподівання, що марафон стане традиційним.

А далі були українські міста і села. Тут, на рідній землі, траплялося всіляке, крім приємних сюрпризів, несподіванок, вистачало негараздів, нестиковок. Запам'яталися Купальська ніч на березі, нічна екскурсія по Хрещатику.

У Полтаві всі організаційні питання перебрали на себе дві тендітні дівчини Ірини, котрі завчасно і гарно підготувалися до зустрічі з учасниками марафону. Поклавши квіти до підніжжя пам'ятника жертвам чорнобильської трагедії, ми ще раз добрим словом згадали тих, хто ціною свого життя чи здоров'я відвернув глобальне економічне лихо.

Тепло і сердечно привітали нас Суми. Тут у числі тих, хто зустрічав учасників марафону, був заступник мера С.Я. Пак. Запам'яталося приємне спілкування, бо керівник міста легко йшов на контакт, допомагав заїжджати на бордюри, де не було під'їзду, розуміючи, як необхідне інваліду доступне середовище.

А потім ми рушили на Росію На власному досвіді переконалися, як непросто пересічному громадянину подолати кордон Але це не зіпсувало нам наст рою, чим були дуже здивовані господарі Брянська. Головним організатором зустрічі став місцевий спортивний клуб інвалідів-візочників. До речі, на зворотній дорозі клуб запросив нас у гості. Влаштували «марафонцям» змагання з настільного тенісу і армрестлінгу, пригостили смачним обідом.

А перед Брянськом була Смоленщина. Ми відвідали електростанцію в м. Десногорську, взяли участь у прес-конференції. Я, зокрема, розповів про наш університет, про його особливе місце в освітянській ніші України. Програми і проекти, що розроблені в навчальному закладі, свідчать про високий рівень інтеграції інвалідів у суспільне і трудове життя країни.

Розповів і про те, що нинішнього року чимало інвалідів стали депутатами різних рівнів. Це має сприяти швидкому і кращому розв'язанню багатьох проблем соціального захисту найбільш вразливих верств населення.

Марафон «Співдружність» переконливо засвідчив, що ми, інваліди, маємо бути активнішими, наполегливішими в житті, мужньо долати труднощі. Я уже 14 років на інвалідному візку. Але ніколи не опускав рук, вірив. І вірю у краще. Роблячи добро, ми не повинні думати, що отримаємо у відповідь. Так будьмо добрішими, милосерднішими, підтримуймо ближніх, передусім тих, кому ці підтримка, допомога найбільше потрібні. Всі учасники марафону рушали саме з таким настроєм у далеку і нелегку для них дорогу. Дорогу Пам'яті і Віри!
Володимир ПЛИСЮК,

студент-заочник IV курсу

(спеціальність «Видавнича справа та редагування»)

Газета «Університет «Україна», № 10-11, 2006
Поделиться:





База даних захищена авторським правом ©unikum.asyan.org 2015
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи