Думки фотожурналіста вголос льются с этих фотографий океаны биографий, Жизнь которых вся до дна с нашей переплетена. Булат Окуджава icon

Думки фотожурналіста вголос льются с этих фотографий океаны биографий, Жизнь которых вся до дна с нашей переплетена. Булат Окуджава


НазваДумки фотожурналіста вголос льются с этих фотографий океаны биографий, Жизнь которых вся до дна с нашей переплетена. Булат Окуджава
Дата конвертації27.06.2015
Розмір103.81 Kb.
ТипДокументи
скачати

ДУМКИ ФОТОЖУРНАЛІСТА ВГОЛОС

Льются с этих фотографий океаны биографий,

Жизнь которых вся до дна с нашей переплетена.

Булат Окуджава
Кожного разу, заходячи в нову аудиторію, я звертаюся до студентів приблизно з такими словами: „Ви дали слово бути гідними звання журналіста. Не спрямовуйте свої знання і вміння проти людей. Ваші професійні знання і вміння охоплюють сферу масових комунікацій, тобто сферу спілкування, яка безпосередньо пов’язана зі впливом на маси. Ваша честь і гідність не повинні дозволяти вам маніпулювати людьми.” Так або майже так я вперше звертаюся до майбутніх журналістів, із якими мені доведеться працювати протягом навчального року.

Фотожурналістика – це не каста і не спеціальність, а спосіб життя. Фотожурналістом може стати будь-яка людина, якщо в неї є бажання та іскорка таланту. І навпаки – ним не може стати ледар, недисциплінована, непунктуальна і жадібна людина. Я вважаю фотографію синтезом науки і мистецтва, який активує обидві півкулі головного мозку. Багато культурних цінностей можна зберегти тільки завдяки візуальному документуванню, а виховати повагу до них – шляхом світлописного оформлення у високо художньому ключі. Що стосується гармонії стосунків, то, як відомо, прекрасне облагороджує людину, а наявність у наш малодуховний час захоплення, яке запалює серце і веде до внутрішнього зростання особистості, взагалі важко переоцінити.

Фотожурналісту доводиться працювати в багатьох жанрах – це і портрет, і натюрморт, і репродукція, і макрозйомка, не кажучи вже про репортаж. Крім того, фотожурналісту до снаги і художня фотографія, і рекламна зйомка. Але, щоб рекламний фотограф або майстер художньої фотографії, виконуючи завдання редакції, зміг зробити звичайний репортаж із трьох кадрів з мітингу або заводу, – такий випадок я не можу пригадати. Найголовніше досягнення на сьогоднішній день – це прихід цифрових технологій. Сьогодні вони не тільки дозволяють миттєво проконтролювати якість знімка, але й за лічені секунди передати фотоматеріал на інший бік земної кулі. «Цифра» наступає семимильними кроками. Дуже тішить те, що з приходом цифрових технологій фотожурналістика переживає ренесанс. Цифрові технології дають змогу швидко прогресувати і розширюють сферу журналістської творчості. Тому основне завдання сучасного журналіста, який знімає цифровою апаратурою, полягає в тому, щоб технічно грамотно і правильно насичувати сюжети художнім змістом.

Рішення стати фотожурналістом спіткало мене, якщо використати Булгаківський вираз, як удар фінського ножа. Маючи вищу технічну освіту, вчений ступінь і звання, я спочатку працював на оборону, а потім багато років завідував інженерною кафедрою у ВНЗ. Проте це зовсім не заважало моєму захопленню фотожурналістикою і я дотримувався правила – жодного дня без зйомки.

Але, коли в далекі 60-і з невеликим часовим інтервалом я побачив фільми “Журналіст із Рима” з Альбертом Сорді в головній ролі і “Журналіст” Сергія Герасимова, все в мені в одну мить перевернулося. Пізніше я дивився ці фільми десятки разів. Ці фільми – абсолютний міф, побудований на абсолютно достовірній для профанів у журналістиці правді. Між іншим, ці фільми були б дуже корисні й сьогодні як навчальні (а минуло більше 40 років!), незважаючи на весь їх реалізм і романтизм. По цих фільмах можна крок за кроком, епізод за епізодом розбирати і теорію, і технологію, і стилістику, і проблематику, і психологію професії журналіста.

Можливо, це зайве, але це – слова вдячності геніальним творцям цих фільмів. Важливо те, що одного дня я їх побачив.

Займаючись фотожурналістикою самостійно, я відчував певну ізольованість, потребу в спілкуванні з професіоналами, у професійній підтримці своїх колег. Коли 1978 року я вступив до Інституту журналістської майстерності на факультет фотожурналістики, то відразу відчув сприятливу ауру, почав оволодівати високою технікою творчих злетів. У творчому аспекті дуже багато мені дала декан факультету Ірина Йосипівна Папп – професіонал, фотожурналіст із великої літери. Ізольований позаштатний фотожурналіст дуже рідко може дати собі раду, зрозуміти і, головне, адекватно оцінити власну творчість.

Творчий колектив, яким керувала прекрасна людина і педагог І.Й. Папп, спілкувався, жив, черпав натхнення від спілкування з колегами: вони тебе виправляють, критикують, і все це допомагає зростати, спинатися на ноги, правильно оцінювати результати, розставляти все на свої місця, впевненіше йти в майбутнє, виражаючи свою внутрішню філософію у фотографіях. Безперечно, такі творчі колективи потрібні, адже вони виховують особистість фотожурналіста, коригують, відшліфовують її, дають путівку в творче життя.

Сподіваюся, що мої учні (кафедра журналістики, факультет філології та масових комунікацій Університету „Україна”) ніколи не будуть спостерігати і фотографувати вмираючу людину, не будуть робити фоторепортаж про останні хвилини життя самогубці або розстріл полоненого. Маю надію, що в нас такі тенденції не закріпляться.

З моменту відкриття спеціальності на нашому факультеті багато що змінилося. Студенти пишуть дипломні роботи, і це, як правило, фотоісторія (новий фоторепортаж, який сьогодні особливо затребуваний) та текст до неї. Теми студенти вибирають самі і працюють над ними протягом навчального року. Дуже багато уваги приділяється цифровим фотографіям, теорії і практиці, роботі у Photoshop, а також електронним архівам.

Немає більш вільної професії, ніж фотожурналістика, і водночас більш впливової. І це потрібно цінувати!

Усі роки роботи фотожурналістом я мав право тільки на три „гріхи”:

- робив так, як вважав за потрібне;

- опанував стандарт, яким обов’язково потрібно володіти (стрижуть під загальну гребінку дуже швидко);

- не давав затоптати своє бачення!

Адже у нашому світі немає нічого ідеального, крім власних ідеалів. І вільна журналістика (у т.ч. фотожурналістика) – це один із них.

Фотографією я захоплювався з дитинства, у далекі голодні післявоєнні роки. Все моє життя тісно переплетене із творчим усвідомленням, що досконалість не має меж. Незважаючи на прозаїчність життя, я постійно палав вогнем пізнання прекрасного, безкорисливо дарував людям своє бачення краси і досконалості через Її Величність Фотографію. Навіть через багато років відкриваю глибину прози життя і передаю її через фотографування.

На жаль, останнім часом доводиться стикатися з потворними явищами. Основна проблема фотожурналістики, як і журналістики загалом, полягає в тому, що останніми роками у ЗМІ прийшла ціла армія непрофесіоналів. Мені не зрозуміло, як молода людина після першої зйомки, наприклад, прем’єри, наступного дня намагається продати фотографії трупі. Цим вона відразу вибиває землю у себе з-під ніг. Мені не зрозуміло, чому телерепортаж веде вчорашній водій, чому на телебаченні працює диктор із жахливими вадами мовлення. Мені не зрозуміло, чому репортажі з VIP-вечірок нагадують фотографії з сімейного альбому. До нас із Заходу прийшло таке потворне явище, як папарацці. На жаль, і наш ринок знайшов прихильників зйомки з-за рогу, а деякі ЗМІ, щоб задовольнити низькопробні смаки пересічного обивателя, прикрашають сторінки своїх газет жіночими бюстами і красномовними позами.

Я не опублікую жодної фотографії з весілля або ювілею без згоди людей, які мене запросили, навіть, якщо їхні гості (як прийнято зараз говорити) – VIP-персони. Це неписаний закон: тобі довіряють і ти цінуєш своє ім’я. Етичний кодекс нам не допоможе. Потрібне виховання... Коли сьогодні заходиш у вагон метро і бачиш, що „місця для людей похилого віку, інвалідів і пасажирів з дітьми” зайняті „сплячими” молодими людьми з навушниками на голові, то розумієш, що все взаємопов’язане...

Якщо фотожурналіст не може вплинути на те, як використовують його знімки ті чи інші видання, то він нічого не вартий. З такими виданнями я не маю нічого спільного. Я їх за версту відчуваю. На жаль, таких ЗМІ, які можуть продати тебе в будь-яку секунду, останнім часом стає все більше. І це теж – реалії нашого часу. Сподіваюся, що це явище зникне, а справжня журналістика відродиться. Фотожурналіст сьогодні – це універсальний солдат, для якого не існує завдань, котрі не можна виконати. Йому потрібна надійна професійна фотоапаратура. А фундамент – високий інтелектуальний рівень і надзвичайний обсяг знань.

До речі про апаратуру. З технікою марки Nikon у мене склалися особливо довірчі стосунки. Понад 50 років тому Nikon презентував свою першу 35-мм дзеркальну камеру „F”. Саме з того часу почала зростати кількість прихильників цієї марки. Ця літера красується на чотиригранній піраміді пентапризми. Дзеркальні дизайнерські концепції Nikon хоч і йшли в ногу з часом, однак зберегли свою фундаментальну першооснову. Я товаришую з Nikon близько 30 років і до цього часу залишаюся вірним цій компанії. Камера Nikon сама потрапила мені до рук. Я перепробував усі механічні й автофокусні камери минулого століття. Я звик до характеру „коробок” Nikon – вони дуже зручні та ергономічні. Оптика теж відповідає моєму характеру – жорстка, різка, з прекрасними характеристиками.

Nikon за довгі роки довів, що він – піонер у всіх започаткуваннях, першим створює щось нове і дуже вдало, швидко запускає свої новинки у виробництво, даючи змогу користуватися технічними й оптичними перевагами. Компанія Nikon – мудра: вона спостерігає, як інші фірми виносять на обговорення громадськості свої нововведення, ретельно вивчає їх і висловлює свої поради щодо їх доопрацювань.

Я впевнений, що коли мої студенти стануть професіоналами своєї справи, то вони зроблять свій внесок у глобальний досвід розроблення камер. Майже всі виробники збирають інформацію від користувачів камер про недоліки та незручності, які виникають під час роботи. Потім у наступних моделях виявлені недоліки усуваються. Я переконливо раджу своїм студентам по можливості писати в представництва фотокомпаній і висловлювати свої поради.

Я переконую своїх студентів у тому, що фотожурналіст має бути комунікабельною людиною, але водночас непомітною. Навіть одягатися потрібно по-особливому – непомітно, але зручно: відповідно до погоди і місця, де потрібно працювати. І не дай Боже запізнитися на захід, який ти знімаєш. Приходити краще за півгодини, а інколи й за годину до початку: уважно вивчити обстановку, вникнути у сценарій, вибрати точку зйомки і накреслити свій маршрут руху. Мені дуже допомагає спілкування з людьми, яких я фотографую, тому що всі вони талановиті, по-своєму неординарні. Актори, художники, композитори..., вони самі багато можуть запропонувати. Ми з ними – однодумці.

Чим цінні роботи справжніх фотожурналістів? Вони пропущені через себе. Але в тому випадку, якщо всередині особистості автора – індивідуальний світ, через який він пропускає дійсність... Звичайно, не останнє місце займає відчуття композиції, кольору і світла. Практика свідчить, що люди, які займалися живописом, часто стають хорошими фотографами. Однак, якщо всередині порожньо, то ніяке копіювання не вдається.

Згадую чудові слова Станіслав Лемма: „Поганим робітником вважається той, кому доручили зробити лопату, а він сконструював ракету”. Як глибоко і правильно підмічено – кожен повинен робити свою справу, і тоді успіх гарантований.

Фотожурналіст – майстер своєї справи саме тому, що він може виконати будь-яке завдання редакції. Портрет академіка або робітника, популярного актора або пенсіонера тільки тоді буде шедевром, коли ти можеш знайти спільну мову зі своїм героєм. Коли портретований стане співавтором твоєї роботи. Коли не видно „вух” фотографа. Коли на обличчі вдасться закарбувати цікаві емоції, а руки зафіксувати в незвичайному жесті. І так у кожному кадрі.

Взагалі фотожурналістика – це потужний «наркотик» у хорошому розумінні. Якщо людина «захворіла» на цю дивну хворобу, то це – до останнього подиху. Колеги люблять говорити, що це – діагноз. Але це – і важка робота. Тут потрібні сильні тили. Не кожен розуміє, що коли в черговий раз ідеш на зйомку унікального концерта або вистави, то при цьому не бачиш, що відбувається в залі або на сцені. Уся твоя увага – у видошукачі, у пошуках чергового кадра. І тільки тоді, коли розглядаєш відзнятий матеріал, починаєш відчувати і співпереживати побачене.

Сьогодні з приходом цифрових технологій у нас на кафедрі журналістики введена обов’язкова умова – за годину можна відзняти не більше 36 кадрів, з яких жодного не можна стерти. Найголовніше для фотожурналістики – спіймати неповторну мить і натиснути на спускову кнопку в необхідний момент. Ніяка автоматика тут не допоможе – ні автофокус, ні серійна зйомка. Можна зняти на футбольному матчі сотні кадрів, але на жодному з них не буде м’яча… Але ось з’являється внутрішня команда “Натискай!”, ти виконуєш її, і все – ти на коні. Я називаю це передчуттям свята.

Якщо фотожурналіст уміє правильно використовувати техніку, то він буде робити професійні та якісні знімки за допомогою найпростіших об’єктивів. Найважливіше, ЩО зображено на фотографії, а тільки потім – ЯК і ЧИМ вона зроблена.

Я чудово розумію і кажу своїм студентам, що людина – як квітка: виросла, розцвіла, зів’яла. Однак фотографія – це особлива суперечка з Господом Богом: ніщо не вічне, а ти зберігаєш зображення на аркуші паперу. Залишається відбиток життя. Ти намагаєшся зупинити час – і тоді тебе охоплює відчуття дива. Це ніколи не було для мене побутовим явищем чи способом заробляння грошей. Це справжні чари, магія. Це велике таїнство. Скільки було таких моментів? І кожного разу виникало все те ж відчуття відкриття. Це ніколи не набридне і буде для мене дивом завжди. До речі, це диво в 2007 році відзначало своєрідний ювілей: від появи першої фотографії минуло рівно 185 років. А День журналіста, у т.ч. фотожурналіста, відзначається щороку 6 червня.

Я дуже ціную кожну хвилину пройденого шляху і намагаюся доносити до студентів те прекрасне, яке нас повсюдно оточує. Я вчу студентів, що постійно потрібно навчатися, самовдосконалюватися, брати приватні уроки у корифеїв фотожурналістики, які віртуозно володіють законами композиції і художнього епістолярного жанру. З таким МАЙСТРОМ не тільки корисно, а й приємно спілкуватися. Робота дозволить позбутися внутрішніх комплексів, стати вільним і водночас наполегливим. Рух і творче зростання відбувається набагато швидше, якщо керуватися порадами визнаного МЕТРА.

Добрі напутні слова говорили мені мої вчителі в Інституті журналістської майстерності, і ці слова-напуття я адресую моїм молодим колегам-студентам. Я часто буваю в музеях саме тоді, коли мені потрібно знайти фотографічне рішення. Але це зовсім не означає, що починаю копіювати певні сюжети. Просто в мене перехоплює подих у цих залах. Я розглядаю картини і у своїй фантазії знаходжу дещо глибоко особисте. Не можна виходити тільки з можливостей техніки. Я особливо ціную, коли є своє обличчя, манера, знайдена тема.

Ось кілька життєвих критеріїв, якими я керувався у своїй журналістській діяльності і яких навчаю своїх студентів:

- Навчися робити у фотожурналістиці ВСЕ не гірше за інших, а ЩОСЬ – робити набагато краще за інших;

- Роби те, що не ризикують робити інші. Будь ВІЛЬНІШИМ за них. Найчастіше все – не таке важке і небезпечне, як здається;

- Не знімай і НЕ пиши ШВИДШЕ за інших, а роби все це КРАЩЕ. Те, що було першим, – забудуть, а те, що виявилося кращим, – запам’ятається;

- Знімай і пиши МЕНШЕ, ніж можеш і знаєш, але БІЛЬШЕ, ніж інші;

- Кримінальний кодекс – ДРУГА КНИГА після курсу лекцій, яку необхідно прочитати всім, хто збирається займатися журналістикою;

- ЦЕНЗУРА НЕ РЯТУЄ від дурниць так само, як і СВОБОДА СЛОВА НЕ ГАРАНТУЄ, що будуть з’являтися тільки розумні матеріали;

- Цікавий фотоматеріал СТАВ У НОМЕР, нічого не змінюючи і не коригуючи, а нецікавий відразу ВИКИДАЙ У КОШИК;

- Знай МЕЖІ своєї КОМПЕТЕНТНОСТІ та передбачай, що можуть знайтися фотожурналісти більш компетентні, й обставини складуться так, що особистої компетентності буде недосить;

- НЕ СПОКУШАЙСЯ блиском фотожурналістики, але й НЕ СУМУЙ від її убогості;

- НЕ СТАВАЙ надто цинічним. Це непоганий трамплін, але тільки для одного стрибка;

- ПРАЦЮЙ більше за інших, але не замість них;

- ОЦІНЮЙ свої роботи критичніше за роботи інших. Але не вголос;

- СТАВ найчестолюбніші ЦІЛІ у роботі;

- Не уникай невідворотного, а ПЕРЕМАГАЙ його.

Я впевнений, я знаю, що якщо робиш фотографію із задоволенням і любов’ю, то той, хто буде дивитися на неї, відчує ту енергетику любові й отримає частинку того задоволення, з яким ти над нею працював.
Ігор Олександров (Ігор Олександрович Конвісер),

професор кафедри журналістики Університету «Україна»
На фото:

студенти спеціальності «Журналістика» під час практичних занять Фото автора
Поделиться:





База даних захищена авторським правом ©unikum.asyan.org 2015
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи