Інтерв\

Інтерв'ю Світлани патри з випускницею Університету "Україна" Оксаною радушинською 13 травня 2015 року випускниця університету «україна» Оксана радушинська: «ми переживаємо такий історичний час,


НазваІнтерв'ю Світлани патри з випускницею Університету "Україна" Оксаною радушинською 13 травня 2015 року випускниця університету «україна» Оксана радушинська: «ми переживаємо такий історичний час,
Дата конвертації25.06.2015
Розмір102.3 Kb.
ТипДокументи
скачати

Інтерв'ю Світлани ПАТРИ з випускницею Університету "Україна" Оксаною РАДУШИНСЬКОЮ
13 травня 2015 року
ВИПУСКНИЦЯ УНІВЕРСИТЕТУ «УКРАЇНА» Оксана РАДУШИНСЬКА: «МИ ПЕРЕЖИВАЄМО ТАКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЧАС, КОЛИ і МИСТЕЦТВО, і МИТЦІ ПОВИННІ ЧІТКО ВИЗНАЧИТИСЯ і ЗАДЕКЛАРУВАТИ СВОЮ ПОЗИЦІЮ»
Світлана ПАТРА,

журналіст Імідж-центру Університету «Україна»
Воєнні дії на Донбасі сколихнули всю країну. Від Львова до Одеси, від Києва до Вінниці українці допомагають нашим бійцям відвойовувати незалежність України. Ця війна, названа АТО (антитерористична операція), – дійсно визвольна. Бо стала відповіддю на спроби колишнього «старшого брата» загарбати наші території. Багато людей долучаються до волонтерської діяльності: сивочолі бабусі та дідусі і запальна молодь, вчителі та учні, селяни та жителі міст. Волонтерами стала значна частина українського народу.

Свій внесок у всезагальну волонтерську діяльність України долучає і Оксана РАДУШИНСЬКА, випускниця Університету «Україна», журналіст, поетеса, письменниця. Оксана – лауреат численних конкурсів та премій. З-під її пера вийшли десятки книг поезії та прози як для дітей, так і для дорослих. Протягом останнього року життя Оксани Радушинської, незважаючи на прикутість до інвалідного візка, міцно пов’язане з «Мистецькою подільською сотнею». Про неї, а також про мистецтво і Україну говоримо з Оксаною.

«Мистецькій подільській сотні» нещодавно виповнився рік. Оксано, розкажіть, будь ласка, про початок Вашої волонтерської діяльності? Чому і як з’явилася «Мистецька подільська сотня»?

− «Мистецькою подільською сотнею» наш колектив назвали колеги-журналісти, коли писали про черговий виступ артистів-волонтерів перед пораненими бійцями у шпиталі. Імення сподобалося і «приросло», бо відповідає нашому духу, настрою, та й загалом слово «сотня» – наше, повстанське. Отож, таку назву ми отримали в червні минулого року.

День, коли провели перший концерт для вояків, пам’ятаю, наче то було вчора: похмурий, мрячний, холодний, із пронизливим вітром. Вербна неділя 2014 року. На той час український народ ще й гадки не мав, що попереду нас чекає справжня війна, та й не до пуття розумів, як потрібно воювати, в який спосіб захищатися від ворога, допомагаючи нашим оборонцям. Але саме тоді з небуття постала українська армія – розграбована, розтягнута, майже знищена технічно та матеріально, але незламна духом.

Ось тоді ж чітко прийшло усвідомлення, що одним із різновидів допомоги для бійців має стати пісня. І ми пішли з піснею не до кого-небудь, а до військових авіаторів бригади тактичної авіації ім. Петра Франка. Зібрати артистів для такої акції було не складно. Не один рік працюючи на обласному телебаченні «Поділля-центр», надбала низку знайомих співаків, із іншими співпрацювала як поет-пісняр. Погукала – зголосилися. Відпрацювали концерт просто неба на летовищі, посеред капонірів і літаків. Сценою правив причіп від КАМАЗа. Усе було незвичним для артистів, звиклих до залів, сцен та лаштунків. Тоді ми навіть гадки не мали, що за рік волонтерсько-гастрольної діяльності побуваємо і в більш специфічних умовах – некомфортних і навіть небезпечних для здоров’я. До слова, з отого першого концерту у складі «сотні» зосталося, окрім мене, двоє артистів.

Познайомте, будь ласка, читачів із Вашими колегами із «сотні».

− Залюбки! Співорганізатор «Мистецької подільської сотні» Віктор ШАЙДА. Професійний співак, соліст обласної філармонії, оркестру УМВС, лауреат міжнародного фестивалю «Слов’янський базар». Він неодноразово виступав за кордоном перед європейським глядачем. А з початком війни в Україні не пропустив жодного волонтерського виїзного виступу нашої «сотні». Віктор − один із тих двох артистів, із яким ми йдемо пліч-о-пліч від самого першого концерту «сотні».

Інший «старожил» колективу – чудовий скрипаль Антон ВАРАНИЦЯ. Затребуваний музикант, учасник молодіжного гурту «Гравітація Марса». Усе, що він виконує на скрипці, – класика, лірика, відомі хіти чи сover version – сприймається глядачами «на ура»!

Марина УКРАЇНЕЦЬ – солістка муніципального естрадно-духового оркестру, лауреатка фестивалю «Червона рута», дружина «атошника». Вона активно долучається до благодійних акцій, працює, як волонтер. А під час концертів з нею йдуть до танцю навіть бійці на милицях – відкидають костурі і танцюють із нашою Мариною! Незмінна учасниця «сотні» Катерина АРГУНОВА. Працівниця 42 Гарнізонного Будинку офіцерів, солістка гурту «2+3» (керівник – полковник Євген Блискун), дружина військовослужбовця, котрий на одному з полігонів України навчає мобілізованих. Катя не є професійною співачкою, але, дякуючи таланту, помноженому на працю, вона постійно вдосконалює вокальну майстерність, добирає для свого репертуару красиві і непрості у виконанні пісні. Окрім цього, допомагає, як волонтер. А ще майстерно вишиває бісером.

Артем РОМАСЮКОВ – викладач Хмельницького музичного училища ім. В. Заремби. Виконавець із чудовим голосом, активною громадянською позицією. Він не лише сам долучається до благодійних концертів та акцій, а й заохочує до волонтерсько-артистичної справи своїх студентів. Юні співаки постійно беруть участь в акціях на Проскурівській у місті Хмельницькому, часто їздять із «сотнею» до шпиталів та військових частин. Наймолодший учасник нашого колективу – Назарій ПОЛЯКОВ. Талановитий співак, веселий і товариський. А оскільки Назарій – високий зростом і дужий, то його фізична сила ще й часто стає у нагоді при перенесенні важкої звукопідсилювальної апаратури. Професійна дорога молодого випускника військової кафедри державної прикордонної академії ім. Богдана Хмельницького, молодшого лейтенанта запасу лишень починає розгортатися, а ось його шлях як громадянина і патріота – уже чіткий та однозначний!

Це – кістяк «сотні». Окрім того, до участі в окремих концертах долучаються студенти музичного училища: Анастасія ГУЛЕВАТА, Лілія КОШУБСЬКА, Олена КУЗЬМОВА, Сергій ГУМЕННИЙ; капітан ЗСУ офіцер-культуролог Олександр ПЕТРУК, працівник 42 ГБО Юрій ВИЛАВСЬКИЙ. Хмельницька художниця Наталія СТЕПАНЮК, котра продає власні картини на благодійному аукціоні, а кошти спрямовує на потреби шпиталів, активно займається волонтерством. 42 Гарнізонний Будинок офіцерів є постійним партнером нашого колективу щодо безкоштовного надання звукопідсилюючої апаратури, а директор Сергій ЧЕПЛАКОВ часто сам сідає за пульт. Ще один звукооператор «сотні» Сергій ГРИЩУК. Надзвичайно велику підтримку щодо поїздок, забезпечення транспортом і пальним, збору смачних гостинців для бійців надає управління соцзахисту населення виконавчого комітету Старокостянтинівської міської ради й особисто очільниця галузі Наталія ШАБЕЛЬНИК. І, звісно, мої батьки. У зв’язку зі своїм фізичним станом я потребую супроводу, отож вдячна батькам за те, що підтримали моє громадянське рішення й усіляко допомагають його реалізовувати, їздять зі мною. Окрім того, тато (Петро РАДУШИНСЬКИЙ) – незмінний фотограф нашої «сотні», тож саме його очима всі бачать фотозвіти про наші акції.

Розкажіть, будь ласка, про акції на вул. Проскурівській у м. Хмельницькому та їхню мету. Як сприймають ці заходи жителі міста? Скільки благодійних коштів загалом зібрала Ваша команда і як Ви їх використали?

У вересні 2014 року за ініціативи Віктора Шайди на центральній пішохідній вулиці міста Хмельницького – Проскурівській – стартувала акція, спрямована на збір коштів для хмельницьких вояків. Щоп’ятниці, за будь-якої погоди, небайдужі артисти просто неба вимінюють своє мистецтво на гроші хмельничан: граємо, співаємо, спілкуємося з городянами… Більшість учасників акції – відомі у Хмельницькому люди. Отож, можна сказати, що ми своїми обличчями, іменами, репутаціями гарантуємо, що гроші не йдуть «наліво», а спрямовуються за призначенням. Акції відбуваються спільно із благодійним Фондом «Центр Добриня» і спільнотою «Хмельницький. Армія SOS». Зібрані кошти конвертуються у речі, необхідні для армійців: дрібне (і не дуже) тактичне обладнання, засоби гігієни, одяг, взуття, продути харчування, спальники і т.д. Чіткий звіт про те, скільки зібрано коштів, мають у благодійному фонді. Ми ж, учасники «сотні», просто перестали рахувати оті тисячі. Суми, які збираємо під час благодійних концертів, залишаємо в місцевих громадах, котрі спрямовують їх на допомогу саме своїм, місцевим «атошникам».

Куди йдуть гроші з Проскурівської – вже розказала. Усе – під протокол, під звіт. За нашими приблизними підрахунками за час активної діяльності зібрали в межах 200 000 грн. Як нас сприймають на Проскурівській? По-різному. Хтось регулярно вкидає гроші до скриньок. Знаково, що в переважній більшості це люди середніх статків, або й узагалі незаможні. Часто-густо проходять повз тебе «упаковані» хмельничани, змірявши зневажливим поглядом, і йдуть собі далі. А старенькі вкидають до скриньок волонтерок чи не останню десятку, ще й хрестяться при цьому. Закидали нам і те, що якби не наша допомога, то війна давно б закінчилася, мовляв, не варто підтримувати армію. Були й такі, що цвіркали в очі: «Ми памагаєм не укропам, а толька апалчєнцам»…

Ви виступали в госпіталях, у військових частинах? Як сприймають артистів на таких заходах?

Військові – взагалі дуже вдячні глядачі! Вони підспівують артистам, залюбки йдуть до танцю, коли запрошують наші співачки, щедро аплодують, майже увесь концерт знімають на мобільні телефони. До слова, напівжартома ми з друзями дійшли висновку, що в такий спосіб повною мірою реалізовуємо задум Міністерства культури про доправлення мистецького продукту на передову – бійці везуть його у вигляді записів у своїх мобілках!

Що ж до поранених у шпиталях, то тут ситуація дещо інша. Після пережитого на війні, після фізичних та емоційних поранень хлопці найменше хочуть, аби до них лізли в душу. Разом із тим, їм потрібне усвідомлення того, що їхній подвиг, їхня жертва не марні, що суспільство цінує їхній вчинок. Бодай на емоційному рівні. Оце ми й забезпечуємо. Через звичайне людське спілкування з бійцями до, під час і по завершенню концерту. Через пісні, дібрані таким чином, аби з ними пережити спектр найважливіших людських емоцій.

З якою метою Ваша сотня здійcнила поїздку в зону АТО?

До поїздки в АТО наша сотня готувалася понад вісім місяців. Саме стільки часу минуло з того дня, коли ми свідомо попросилися, аби нас взяли на Схід, і коли нарешті вирушили до Старобільська. Чому так довго? Бо одразу оголосили, що їдемо виключно «сотнею», а не поодинці. А 8-10 людей завезти в зону АТО складніше, ніж одного-двох. Але на те ми й колектив, щоб бути нероздільними. Ще одна причина… у мені. Людина, котра готувала нашу поїздку, якоїсь миті засумнівалася, а чи до снаги жінці, що пересувається у візку, здолати всі труднощі в дорозі, в зоні АТО? Почалися перемовини позаочі з моїми друзями, аби ті відмовили мене від такого рішення. Зізнаюся, це було дуже принизливо. Наче не було усіх тих поїздок, котрі ми здійснили Україною, навідуючись у шпиталі, військові частини, наче я не свідома чи нездатна ухвалювати адекватні рішення. Тільки на тій підставі, що я пересуваюся у візку. Але, пережилося…

До Старобільська Луганської області нас запросили поїхати у складі офіційної делегації від Хмельницького до міста-побратима. В.о. міського голови Хмельницького Костянтин Чернілевський, керівник делегації, побачив у нашій «сотні» перспективний потужний колектив, а в мені – його складову, а не людину з інвалідністю. Певно ж посприяв цьому і редактор газети «Проскурів», де я працюю, Богдан Теленько, котрий свого часу викладав у Хмельницькій філії Університету «Україна», коли я там навчалася. Він, напевне, обізнаний і з моєю бойовою вдачею, та й із діяльністю «сотні», адже на сторінках «Проскурова» найактивніше висвітлюються наші артистично-волонтерські звитяги. Отож, до Старобільська ми поїхали з подвійною місією: повезли 20 тон гуманітарного вантажу, котрий розподілили спільно з тамтешнім благодійним фондом «Майбутнє Луганщини», а також із метою наочної демонстрації такого зрозумілого для нас усвідомлення, що Україна – єдина.

Мали декілька концертів: перед військовими, місцевим населенням і переселенцями. Приємні враження залишилися від відвідин Старобільської філії Луганського національного університету ім. Т. Шевченка. Чудова молодь співала разом із нами і ні в кого не виникало й натяку на оте, затерте: «Украіна нас нє слишіт». Усі усіх чують. Усі усіх розуміють! А також завітали до бійців 8-го полку спецпризначення, котрі, до певної міри, є нашими підшефними, адже значна частина коштів, зібраних під час благодійних акцій, спрямовується на їхню підтримку.

Поїздка залишила багато вражень. Частина з них – із позначкою «вперше». Уперше на власні очі побачила блок-пост і проходила на ньому паспортний контроль. Уперше усвідомила реальність буденного життя у прифронтовому місті, коли вранці діти поспішають тротуаром до школи, а поруч із ними йдуть військові – зі зброєю і при повному обмундируванні. Вперше тримала в руках сучасну зброю. Вперше дивилася в очі бійцям, для яких війна – теперішній час, і за півгодини вони мають вирушати на завдання. Вперше ми «сотнею» жили таким-собі «табором», і від того стали ще дружнішими. Вперше склалася ситуація, коли взулася у чобітки о сьомій ранку, а скинула їх о шістнадцятій годині… наступного дня. Вперше перебувала в дорозі безперервно упродовж 22-ох годин. Та й сама поїздка була вперше. Але невостаннє. Уже найближчим часом ми знову вирушаємо в зону АТО на виконання програми «Зброя культури», що реалізовується під егідою Міністерства культури України.

Люди якого типу, на Вашу думку, можуть займатися волонтерською діяльністю?

Вимоги дуже прості – не бути черствим душею і мати чітку громадянську позицію. Решта – набудеться.

Чого бракує нам, українцям, для перемоги над ворогом і розбудови сильної самостійної держави?

Насамперед – єдності. Нам усім потрібно не тягнути за політичною лінією чи бізнесовою вигодою. Не думати: «О, моя хата з краю». А мати перед усім інтереси України. Ненормально, коли частина люду воює на Сході, чверть українців займаються волонтерством, а решта живуть так, наче війни немає, – відвідують концерти «зірок», викладаючи тисячі гривень за квитки, стільки ж «спускають» у ресторанах, літають відпочивати за моря-океани... Україна живе в паралельній реальності, коли одні борються за право буття держави і загалом за право на життя, а інші жодним чином не змінюють своїх звичок, не відмовляють у задоволенні своїх потреб. Направду, ми вже об’єдналися. Біда нас уже згуртувала. Але ще недостатньо.

Як ви тлумачите поняття «патріотизм»?

У нас немало «патріотів», котрі за чаркою голосно вигукують «Слава Україні! Героям слава!», а коли приходить повістка – шукають способів «відкосити». Чи проходять повз волонтерів до найближчого генделика, щоб купити пляшку пива або пачку цигарок, і не вділять із тих грошей ні копійки для хлопців, які зараз змушені сидіти в окопах. Для багатьох патріотизм обмежується відрахуванням із зарплати 1,5 % на потреби армії, чи жовто-блакитною стрічною на ремені. Як на мене, патріотизм, як і кохання, може бути або щирим, або про людське око. Гірше, коли з метою власної вигоди. Гірше, коли з-під примусу. Це, наче ген, котрий або працює, або атрофований. Третього не дано.

Чи повинне мистецтво бути патріотичним? Якою, на Вашу думку, є роль мистецтва у житті України зараз?

Ми переживаємо такий історичний час, коли і мистецтво, і митці повинні чітко визначитися і задекларувати свою позицію: чи вони зі своєю країною і своїм народом, чи, прикриваючись цілковитим заглибленням у творчість, насправді цінують лише заробітки, і байдуже, чи в крові патріотів та рука, що перераховує гонорар, чи ні. Відмовки на кшталт «Я не тямлю в політиці», «Я за мир, тому проти війни», «Я нічого не розумію в тому, що відбувається», не пройдуть. Відсидітися не вдасться нікому. Не ті тепер часи.

Мистецтво має бути патріотичним. Навіть якщо в ньому прямо не оспівується Україна, не оспівуються герої. Я зараз маю на увазі всі види мистецтва. Воно має бути проукраїнським у своїй основі.

Що Ви побажаєте Україні та українцям?

Перемоги. Миру. Щастя – особистого для кожного і загалом для країни. Саме у такій послідовності.
Світлини з особистого архіву Оксани РАДУШИНСЬКОЇ. Більше фото: https://www.facebook.com/media/set/?set=a.354393038084810.1073742080.131876770336439&type=3
Поделиться:





База даних захищена авторським правом ©unikum.asyan.org 2015
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи