Інвалідний візок мій трон, І друзі жартома називають мене королевою icon

Інвалідний візок мій трон, І друзі жартома називають мене королевою


НазваІнвалідний візок мій трон, І друзі жартома називають мене королевою
Дата конвертації27.06.2015
Розмір37.89 Kb.
ТипДокументи
скачати

"ІНВАЛІДНИЙ ВІЗОК - МІЙ ТРОН, І ДРУЗІ ЖАРТОМА НАЗИВАЮТЬ МЕНЕ КОРОЛЕВОЮ"

- говорить 23-річна Оксана Попадюк із села Виженка Чернівецької області, яка отримала перемогу у фестивалі народної творчості "На крилах надій"
Марина КОРПАН спеціально для "ФАКТІВ" (Чернівці)
Оксана Попадюк від народження хворіє на церебральний параліч. Дівчина не може ходити, не владна над руками, але при цьому малює чудові картини, тримаючи пензлик у зубах, і пише вірші, працюючи на комп'ютері пальцями ніг. Недавно Оксана отримала чергову винагороду: стала переможницею добродійного фестивалю народної творчості в номінації декоративно-прикладне й образотворче мистецтво.
"Я милувалася малюнком племінниці і зітхала: от, якби руки мене слухалися"

Одного дня в гості до Оксани зайшла племінниця, яка вчилася в художній школі. Дівчинка розклала ватман, фарби і почала малювати.

- Я милувалася роботою і зітхала: от, якби руки мене слухалися! - розповідає Оксана. - Дитина безпосередньо порадила мені малювати... зубами. Спершу я не поставилася до цієї поради серйозно, але згодом спробувала. Вдалося!

Тепер Оксана Попадюк малює щодня: казкових тварин, далекі краї, де не була ніколи і, напевно, не побуває. Мама розкладає перед нею фарби і пензлі, стелить чистенький рушник, вкладає пензлі до рота, і починається титанічна робота. Напружується кожен м'яз, кожна клітинка тіла.

На її картинах посміхаються всі. Навіть африканські слони, яких вона малює із завидною завзятістю.

- Життя насправді чарівне, - говорить Оксана. - Ми просто не бачимо цього. Кожна людина - художник свого життя, лише замість яскравих фарб слід наповнювати її яскравими подіями.

Скільки вже робіт намалювала? Навіть і не пригадаю. Якось відіслала 32 своїх малюнка Президентові Віктору Ющенку в дарунок на Новий рік. "Аби ваші дітки раділи", - написала в листі. Ні про що не просила. Навіть словом не обмовилася про те, що якби у моєї сім'ї була хороша машина, то могла б побачити і зробити більше. Адже на батьковому старому "Запорожці" навіть у лікарню не завжди вдається з'їздити. Коли він ламається, добираюся до лікаря на інвалідному візку.

Торік Оксана Попадюк вперше побачила море. Зараз вона малює морські пейзажі, пише вірші, згадуючи шум хвиль.

Цього року на грудень їй також виділили путівку до Криму на відпочинок і лікування, але витрати сплатили лише для Оксани. А їхати, зрозуміло, дівчина без супроводу не може. І хоч зайві витрати сім'ї Попадюк зараз не по кишені, батьки позичили грошей. "Головне, аби дочка була здорова, - вважає мати Оксани Парасковія Юріївна. - А фінансову проблему, дасть Бог, якось вирішимо".
"Сусіди були в шоці: "Що ви робите! Ви її топите?!"

Лікування Оксани займає багато часу, сил і грошей.

- Я їй ніколи не дозволяла падати духом, - розповідає Парасковія Юріївна. - Коли Оксанці було 11 років, вона потрапила до лікарні зі страшними судомами, які не припинялися два тижні. Додому нас виписали вмирати. "Ми зробили все", - завірили лікарі. Чи могла я змиритися з цим?

Жінка привезла дівчинку додому і сказала їй: ти... житимеш. Наступного дня мати поклала понівечене хворобою тіло дочки на тачку і повезла до річки. На березі жінка перевернула візок і допомогла Оксані підповзти до води. Холодні обливання були останнім шансом!

- Уявіть собі: листопад, - посміхається Оксана, - до річки підвозять на тачці хвору дитину і скидають її у воду. Сусіди були в шоці. "Що ж ви робите! Ви її топите?!" - кричали люди.

Незабаром всі звикли до нового методу лікування. Неймовірно, але здоров'я дівчинки покращало. Хвороба на якийсь час відступила. Потім судоми знову поновилися.

- Пам'ятаю, коли Оксанці виповнилося 15 років, я накрила стіл, запросила її друзів, - розповідає мати. - І раптом дивлюся - дочку зводять судоми. Зробила укол, а напад не проходить. Я їй воду до рота вливаю, розтираю, але відчуваю - дочка відходить. Тоді я обійняла її і у відчаї закричала: "Оксанко, дивися, який стіл я тобі накрила, гості зараз прийдуть. Тобі виповнилося 15, ми стільки років боролися - як здатися сьогодні?" І раптом дочка розплющила очі, посміхнулася. Ми вистояли!

- Часто мій день починається з телефонного дзвінка, - говорить Оксана. - У мене багато справ. На замовлення налаштовую комп'ютерні програми, мобільні послуги MMS і пальцями ніг GPRS, поповнюю рахунки. Навчилася друкувати й керувати мишкою. Спочатку було важко, але звиклася. Адже за допомогою комп'ютера можу спілкуватися із друзями. Крім того, мрію здобути вищу освіту.

Оксана Попадюк - лауреат і переможниця багатьох фестивалів і конкурсів із живопису і поезії. За допомогою меценатів у 2006 році вона видала власну книгу "Моє життя в рiдному краї", в якій зібрані вірші талановитої дівчини і малюнки до них.

- Люблю бувати на вулиці, - розповідає Оксана. - Для прогулянок маю спеціальний візок. Це - мій трон, а друзі жартома називають мене королевою. Навіть дарунки вони підписують красиво: "Нашій королеві", "Мужній королеві", "Трон і королева".

Одного дня мама везла мене на візку, а я, розмовляючи з подругою по телефону, вигукнула, що дуже люблю життя. Ці слова почула літня жінка, що проходила повз мене. "Ти їдеш, як королева, - сказала вона. - Бачу, тобі так добре, що мені навіть хочеться помінятися місцями". Я посміхнулася і відповіла: "Так, я часто буваю щаслива, але мінятися місцями нам не варто".
23 грудня 2009 року > Людина і суспільство
Поделиться:





База даних захищена авторським правом ©unikum.asyan.org 2015
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи