«Хорошо, что дали хохла – по делу говорил» icon

«Хорошо, что дали хохла – по делу говорил»


Назва«Хорошо, что дали хохла – по делу говорил»
Дата конвертації27.06.2015
Розмір146.07 Kb.
ТипДокументи
скачати

«Хорошо, что дали хохла – по делу говорил»
Карпенко Віталій Опанасович - журналіст, публіцист, державний діяч. Про перші дві іпостасії Віталія Опанасовича вже багато сказано, а от як про державного діяча - про нього мало хто знає. Будемо намагатись у переддень 70-річчя Віталія Опанасовича висвітлити і цей бік багатогранної діяльності нашого співрозмовника.

Книги Віталія Опанасовича Карпенка "Поодінці - вмирають, виживають - гуртом", "Як повернути манкурту пам'ять", "На нашій, не своїй землі" ... номінувалися на здобуття найпрестижнішої в Україні Шевченківської премії. Публіцистику редактора «Вечірнього Києва» багато українських журналістів вважали і вважають своїми настільними книгами. Один із патріархів сучасної української публіцистики Сергій Плачинда назвав їх «енциклопедією сучасних проблем, мистецтвом демократії».

Степан Хмара сказав про Віталія Карпенка: "Боєць, з яким можна йти у розвідку. За це я ручаюся, бо ми пліч-о-пліч були на одній війні - виборювали незалежність у Депутатському складі Верховної Ради першого демократичного скликання".

Підручники та посібники з журналістики "Основи редакторської майстерності. Теорія, методика, практика", "Інформаційна політика та безпека", "Журналістика: основи професійної комунікації", "Преса і незалежність України. Практика медіа-політики 1988-1998 років" корисні усім, хто працює і буде працювати в ЗМІ.

Віталій Опанасович – жива легенда, чудовий співрозмовник. Те, про що ми розмовляли, не така вже давнина. Люди середнього і старшого вику не повинні забувати ті часи, про які говорить Віталій Карпенко, а молодь, яка тоді ще не народилась, має знати історію своєї країни.

Я як журналіст добре пам’ятаю, що республіканські творчі спілки були складниками аналогічних спілок Радянського Союзу. І перші й другі перебували під пильним наглядом і «чуйним» керівництвом відповідних центральних органів компартії. Це повною мірою стосувалось і Спілки журналістів України. Делегати на республіканський з’їзд обиралися на обласних конференціях, а на союзний – на республіканському з’їзді журналістів. Партійне керівництво брало участь у з’їздах, із ним погоджували кандидатів у керівні органи спілок.

- В.К. Мене обрали делегатом, як і редакторів республіканських газет, і це було звиклим: редактор «Вечірнього Києва» був номенклатурною одиницею як бюро міськкому партії, так і секретаріату ЦК. А от коли мене попередили, до речі з ЦК, що я маю виступати на з’їзді, до того ж першим, то це вже можна було сприймати за визнання авторитету і вагомості очолюваної газети.

На УІ з’їзді Спілки журналістів України, у перший день його роботи взяло участь політбюро ЦК у повному складі на чолі зі Щербицьким В.В. Обрали президію, добрих сім десятків осіб – всі партійні авторитети, керівники спілки, редактори республіканських та обласних газет, потрапив до тієї компанії і я.

Справді, мені слово надали першим. Хоч я добре підготувався, проте дуже хвилювався: адже вперше доводилося виступати перед такою солідною аудиторією у присутності вищого керівництва республіки. Дуже боявся перебрати передбачений регламентом час, але вклався в 12 хвилин. Мій виступ був гостро критичним, журналістами сприйнятий позитивно, а керівництвом – не дуже. Про це свідчив і той факт, що в новинній передачі «Актуальна камера» Українського телебачення про мій виступ не згадано.

Більше пощастило на УІ з’їзді Союзу журналістів СРСР, який розпочався 15 березня 1987 року в Москві у Колонному залі Будинку Союзів. Так само, як і в Києві, в роботі з’їзду взяло участь керівництво КПРС – практично всі члени політбюро, крім Горбачова. Мене попередили ще в Києві, що я призначений виступати на цьому відповідальному форумі від столиці України. Велика честь і ще більша відповідальність, тому серйозно готувався.

Тут обстановка була конкретніша і критичніша, порушувалися нагальні проблеми життя багатотисячної журналістської армії. Мені надали слово у перший день, але вісімнадцятим за переліком. Про деякі проблеми, яких я намітив торкнутися, сказали попередні оратори, тому мені довелося по ходу корегувати свій виступ: окремі фрагменти викреслювати, інші дописувати. Проте, виступ удався – це я відчував по реакції залу, який не сприймав банальностей і кількох виступаючих заплескав, зганяючи з трибуни. Я зокрема говорив про солов’їв «перестройки», які заміняють конкретну копітку роботу, співають пусті дифірамби і цим не тільки не сприяють перебудові, а заговорюють її. Довелось сказати про консерватизм партійних комітетів, які так і не відчули нової атмосфери і відстали від вимог часу. Конкретна критика прозвучала на адресу Центрального правління Спілки журналістів СРСР. Вніс я кілька конкретних пропозицій.

Делегати від України вітали мене з успіхом, тисли руку. Про те, що виступ був вдалим, засвідчує і той факт, що по телебаченню у програмі «Час» показали сюжет зі з’їзду: із 19 виступаючих у перший день подали картинку: доповідача головного редактора «Правды» В.Г. Афанасьєва (без звуку) і фрагмент мого виступу, десь 1,5-2 хвилини, зі звуком. І більше нікого.

Словом, я почувався іменинником. Другого дня в кулуарах з’їзду ненароком підслухав розмову двох московських дам. Одна іншу запитує:

– Что показали в программе «Время» о съезде?

– Практически ничего. Только Афанасьева и хохла.

– Хохла? О чем?

– О соловьях перестройки.

– А-а-а, понятно. Хорошо, что дали хохла – по делу говорил.

Гласність розбудила письменницьку громаду: те, про що раніше говорилося пошепки, зазвучало на повен голос. Ще наприкінці 1988 року на пленумі правління Спілки письменників України прозвучала ідея необхідності змін не тільки у письменницькому середовищі, а й у суспільстві загалом. Доповідач Юрій Мушкетик закликав формувати нову літературну свідомість, відстоювати право на правду. Дмитро Павличко говорив про антиперебудовну налаштованість керівників республіки, чиї мізки покриті «мерзлотою застою». Іван Драч, підкресливши, що на шию України накинули атомний зашморг, відверто зазначив, що альтернативою цьому всьому має стати широкий народний рух. Його підтримав Павло Мовчан: треба все поставити з голови на ноги – не народний рух має звертатися до ЦК, а ЦК до народного руху.

31 січня 1989 року у Будинку кіно відбулися збори Київської організації СПУ. У президії члени ініціативної групи щодо створення громадської організації – Народного руху за перебудову Драч, Павличко, Осадчук, Щербак, а також від ЦКУ Л.М. Кравчук, від міськкому партії – Килимник. Збори схвалили установчі документи, підготовлені ініціативною групою. З критикою виступив Л.М. Кравчук: не всі положення Статуту узгоджуються із Конституцією: дуже схоже на альтеративну комуністичній партії політичну структуру; участь у ній є несумісною із членством у КПРС.

- В.К. Килимник, пославшись на Кравчука, заборонив мені подавати в газеті будь-яку інформацію про цю подію, дозволено лише письменницькій «Літературній Україні». Я сказав, що це буде не правильно і йде всупереч резолюції ХІХ конференції КПРС «Про гласність». Вранці по телефону він підтвердив заборону. Довелося звертатися до Кравчука – той виявився розумнішим, дозволив подати інформаційне повідомлення, але Статут дозволено публікувати тільки в «Літературній Україні». Це підтвердив також цензор – була така вказівка.

Тим часом у пресі розгорнулася кампанія щодо компрометації Народного руху. У міськкомі зібрали чергову нараду з одним і тим же питанням – ставлення до Руху. Тим більше, що Політбюро ЦК КПРС ухвалило постанову (до речі, підписану ініціатором перестройки Горбачовим): «Про заходи щодо протидії спробам антисоціалістичних елементів створити альтернативні до КПРС політичні структури». Як звикле, дошкуляли мені, лили бруд на письменників: Павличка, Драча, Яворівського, Щербака, навіть Борисові Олійнику дісталося.

Костянтин Іванович Масик зазначив: наше ставлення однозначно негативне; слід іти в люди і спростовувати рухівців; однак треба змінювати тактику, бо те, що опубліковане в «Літературній Україні», суттєво перероблене і тепер мало чим відрізняється від програми КПРС.

Килимник розповів про нараду в ЦК компартії України і передав слова Єльченка: – «Це – класова боротьба, треба вичленяти тих, хто її підтримує».

Секретар одного з райкомів не без єхидства запитав: – «А що з цього приводу думає редактор «Вечірнього Києва»?» Костянтин Іванович Масик підняв мене. Я сказав:

– Ви так паплюжите письменників, що мені хоч бери і виходь зі Спілки. А може б нам спробувати тверезо розібратися, чому велика група комуністів – членів СПУ, технічної інтелігенції – має одні погляди, а група комуністів із партійних апаратів – інші? З чим ми підемо в люди – з тезою, що НРУ є виявом класової боротьби? Люди вже чули цю тезу і знають, як дорого вона обійшлася народові. Якщо ж хтось наважиться висловити цю тезу, то хай обґрунтує, які ж класи борються? Клас письменників проти класу апаратників?

Мої міркування не дістали схвалення, але вже й не затюкували так затято, як раніше.

В той час, як партійна преса розпочала цькування Руху, «Вечірній Київ» зайняв об’єктивну позицію: друкував різні листи читачів, а оскільки їх на підтримку Руху було більше, то вони й переважали в газеті. Все це вилилося в затяту боротьбу міськкому партії з газетою – про це буде окремий сюжет.

Отже, в такій напруженій атмосфері розпочалася передвиборна кампанія до Верховної Ради СРСР. Хоча Народний рух України ще не був офіційно узаконений як громадська організація, трудові колективи масово висували його ініціаторів кандидатами в народні депутати. Таким чином, Рух офіційно увірвався на політичну сцену столиці. Це був легальний привід представити їх у газеті, бо у новому виборчому законі передбачалося публічне обговорення кандидатур.

Публікація про Володимира Яворівського пройшла легше. Побачило світ інтерв’ю з Валерієм Грищуком. Та перед ним була підготовлена розмова з Віталієм Дончиком, одним із авторів Програми і Статуту Народного руху України, вичитана і завізована ним. Але партійна цензура загальмувала. Причина: в матеріалі у переказі йшлося про Програму Руху, яка всіляко замовчувалася владою.

Костянтин Іванович Масик категорично:

- Дончика треба зняти, або тебе знімуть.

Поїхав у міськком із надією переконати Костянтина Івановича Масика. Не вдалося. Згодом матеріал про Дончика вийшов, але наполовину вихолощений у міськкомі. Розгніваний кандидат у депутати приїхав до редакції з’ясувати причину. Я чесно розказав йому, як було.

Вибори до Верховної Ради СРСР часів горбачовської перебудови були своєрідними і незвичними. Вперше у законі була передбачена можливість обрання депутатів на альтернативній основі. Під час передвиборної кампанії значно посилилося протистояння преси і партійних комітетів. Загальнополітичні газети в міру своєї сміливості та можливостей намагалися використати дозволену законом агітацію "за" і "проти" кандидатів.

– В.К. Звичайно, партійні комітети досить вільно дивилися на закон, вони намагалися не випустити зі своїх рук процес висування кандидатів і скрізь розставити своїх людей. Та добитися повсюдного і всесильного контролю були вже неспроможні. Трудові колективи далеко не завжди йшли на повідку у партійних комітетів, а часто всупереч "лінії", в піку парткомам висували зовсім не тих людей, яких їм «радили».

Можливістю безальтернативних округів і скористалися тодішні київські керівники – перший секретар міськкому партії Костянтин Іванович Масик та голова Київради Валентин Згурський. На всю столицю виявилися лише два округи з одним єдиним кандидатом: Київський національно-територіальний, де балотувався Масик, та Дарницький – із кандидатурою Згурського.

Сталося те, що й мало статися, але на що не розраховували керівники: саме по цих двох округах, де вони безальтернативно зареєструвалися кандидатами в депутати, їх дружно завалили. Для них це був грім серед ясного неба, для киян – велика перемога. Згідно із законом у цих округах треба було проводити повторні вибори. І тут трудові колективи, заохочені результатами попередніх виборів, ще більше посміливішали, почали висувати кандидатами людей, яких знали і хотіли бачити депутатами.

Працівники редакції радіомовлення на Київ і область на своїх зборах одностайно висунули кандидатом у народні депутати СРСР свого колегу редактора газети "Вечірній Київ". Це була небачена зухвалість, оскільки журналісти міського радіо, як і працівники міських газет, вважалися, за М.С. Хрущова, надійними підручними партії.

– В.К. Редактора радіомовлення на Київ і область Миколу Римарьова кілька разів викликали в міськком партії, вимагаючи відкликати протокол про висування мене кандидатом. До честі М. Римарьова, при моральній підтримці журналістського колективу він витримав шалений тиск з боку міськкому: радіожурналісти не відмовились від своєї позиції.

Крім працівників редакції київського радіо, мою кандидатуру висунули кандидатом ще понад 10 колективів. І тут керівництво міста змінило тактику. Якщо під час перших виборів вони створили прецедент безальтернативності, то на повторних вирішили довести демократію до абсурду: пішли на масове висування кандидатів по національно-територіальному округу. Там, де безальтернативно балотувався і зазнав поразки перший секретар міськкому партії Костянтин Масик, було близько півсотні висувань. Зареєстровано, до речі, без передвиборних зборів, які служили надійним ситом для відсівання незручних кандидатів, 33 особи. Щоб розсіяти голоси, до бюлетенів було внесено таких популярних людей, як тренер київської футбольної команди "Динамо" Валерій Лобановський, відомий співак Дмитро Гнатюк, композитор Олександр Білаш, академіки Дмитро Гродзинський, Юрій Шемшученко та інші.

У фінал вийшли економіст Володимир Черняк (416 217 голосів) та редактор Віталій Карпенко (300 тисяч голосів); найближчий суперник – тренер популярної футбольної команди "Динамо" Валерій Лобановський значно відстав, зібравши 88 300 голосів.

Сюжет другого туру виборів був захоплюючим і напруженим. Буяла народна творчість, гострі агітки невідомих авторів "за" і "проти" з'являлися спонтанно на вулицях, у підземних переходах, у найнесподіваніших місцях.

Апогеєм передвиборчої боротьби стали теледебати фіналістів у прямому ефірі. Вів теледебати Валерій Костінов. Полемізувати з Володимиром Кириловичем нелегко: він прекрасний оратор, добре говорить експромтом, полюбляє образність, афористичність і парадокси, що особливо до душі слухачам. Я, наскільки сам пригадую, та й друзі опісля говорили, тримався на рівні, теж за словом у кишеню не ліз. Загалом ми обидва виявляли повагу і коректність один до одного. Хоча сама передача йшла у живому ефірі, запитання слухачів ішли на телефон оператора в іншій кімнаті, той записував і передавав ведучому, котрий їх оголошував. Це, як потім з’ясувалося, спеціально було так задумано, щоб із міськкому могли підсунути ведучому заготовлені заздалегідь, м’яко кажучи, незручні запитання обом кандидатам, та під особливим прицілом був я.

Оскільки компартія на той час сприймалася загалом негативно, то на тлі безпартійності економіста Черняка розігрувався факт моєї роботи в апараті ЦК. Не обминули і боротьби «Вечірки» з номенклатурними привілеями. Ці запитання не були для мене неочікуваними, і з ними я нормально впорався. А от на запитанні про те, які і де у кандидатів квартири, я спіткнувся. Річ у тім, що квартира у мене чотирикімнатна на чотирьох членів сімї, надана мені за площею згідно із законодавством. Ще за Сталінським декретом, який тоді діяв, ученим, письменникам (я був тим і тим, про що була подана довідка у житлосектор) мала виділятися додаткова кімната 20 метрів квадратних. До того ж у мене син – інвалід другої групи з дитинства, йому також законодавством передбачена окрема кімната. Пояснювати ці деталі було недоречно у тій ситуації, та й не хотілося виносити на люди нашу сімейну біду.

Я на хвильку загаявся із відповіддю, оскільки запитання справді виявилося незручним, і це не пройшло непомітним для глядачів. Я відповів коротко, що квартиру я отримав на законних підставах відповідно до складу і становища сім’ї. Така загальна відповідь, звичайно була не повною і не переконливою, тим більше, що Володимир Кирилович обрав правильний тон, відповівши скромно, чітко і конкретно – у нього двокімнатна квартира, чотири чоловіка в сімї. У порівнянні такі контрастні відповіді були, звичайно, не на мою користь. Уже тоді я зрозумів, що в цьому епізоді перевага на боці Черняка, і це може позначитися на результатах голосування. Як і те, що він – безпартійний, а я – член партії та ще й колишній апаратник.

У фіналі я програв вибори Чернякові, якого підтримував Рух і негласно – ЦК партії, для якого краще вже було мати в депутатах безпартійного економіста, ніж комуніста-опонента з газетою. За Володимира Кириловича проголосувало 676 489 виборців, я набрав 470 509 голосів. Однак, вся передвиборна кампанія була корисною і повчальною. Вона збагатила досвідом публічного політика і висвітила ставлення киян до "Вечірки". Те, що за кандидатуру редактора проголосувало близько півмільйона киян, майже всі наші передплатники, зміцнило позиції газети, піднесло її авторитет, примусило партійні комітети серйозно замислитись над тим, яким чином нейтралізувати вплив часопису на киян. Найпростіший і в той же час, враховуючи політичну атмосферу в столиці, досить ризикований вихід – усунути редактора. Однак, популярність газети та масова підтримка киян не дозволили здійснити цей задум.

Я не розцінював поразку як трагедію. У запалі передвиборних перегонів про кінцевий результат не думалося. До того ж радувала щира підтримка киян. А також те, що по трьох округах, у яких проводилися повторні вибори, перемогли представники київської інтелігенції, активні учасники національно-демократичного руху – науковець Валерій Грищук, економіст Володимир Черняк, письменник Володимир Яворівський.

Я не думав і не гадав, що засторога Костянтина Масика ще під час дискусійної трибуни про те, що редактор «Вечірнього Києва» справді може стати безпартійним, так швидко набере зловіще реальних обрисів.

– Ти коли йдеш у відпустку? – запитав сухо офіційним тоном. Це не дуже здивувало, бо я мав погоджувати час своєї відпустки у міськкомі партії. Тому спокійно відповів:

– З наступного понеділка.

На що почув категоричне Масикове:

– «Ти у відпустці із завтрашнього дня. І тебе немає в Києві. Все.» – І поклав слухавку

Суть дзвінка і тон секретаря свідчили: сталося щось надзвичайне. Внутрішньо відчував, що зігнорувати його вказівку не можна ні під яким приводом. Тому написав наказ, залишив замість себе заступника і вже другого дня був на дачі за містом, сушачи голову, що б це могло означати. Аж ось у суботу передають по радіо – відбувся пленум Київського міськкому партії. Хоч розглядалися звичайні для цього органу питання, я збагнув, що моя вимушена відпустка безпосередньо пов'язана із цим пленумом.

І не помилився. Уже пізніше я дізнався, що за обіднім столом у Щербицького (тут збиралися члени політбюро і разом обговорювали назрілі питання та нерідко приймалися серйозні рішення) зайшла мова про непокірну «Вечірку». Терпець першого секретаря ЦК увірвався. Він сказав, звертаючись до Масика:

– Скільки можна терпіти це газетне неподобство і цього редактора? Карпенка з посади звільнити і з партії виключити на черговому пленумі міськкому – для застороги іншим.

Для Масика це було непросте завдання: газета мала широку підтримку киян, а самого його ще зовсім недавно вони завалили на виборах до Верховної Ради СРСР. На розправу з редактором улюбленої газети кияни могли відреагувати непередбачувано. З іншого боку, ослухатися Щербицького Масик не міг. І тоді прийняв Соломонове рішення: відправив мене у відпустку – краще бути подалі від біди.

Треба віддати належне компартійній традиції: персональні справи не вирішувалися заочно. Винного для профілактики треба було добряче «пропісочити», принизити перед тим, як вирішити його долю. А немає людини – немає і проблеми. Питання про редактора «Вечірнього Києва» з порядку денного пленуму зняли і перенесли на потім. А потім ситуація ще більше ускладнилася, партійне керівництво не тільки нищівно критикувалося знизу, але й Москва виявляла невдоволення повільними темпами «перестройки» в Українській РСР. Зрештою, і В.В. Щербицький змушений був піти у відставку. Таким чином, персональна справа редактора «Вечірки» канула в Лєту.

- В.К. Уже пізніше, коли я став народним депутатом України, а Костянтин Масик обійняв посаду першого віце-прем'єра, ми зустрілися на вулиці біля Будинку уряду. Привітавшися по-дружньому, Масик поцікавився моїми справами, запитав, чому я до нього не заходжу, і тут же запропонував:

– Давай зайдемо зараз, погомонимо кілька хвилин.

У кабінеті він налив по чарці коньяку, випили, обмінялися думками про справи у Верховній Раді. Розчулений Костянтин Іванович запитав по-панібратськи:

– А пам'ятаєш, як я тебе врятував?.. – і підтвердив, що справді мав таку вказівку від Щербицького. Я чесно відповів:

– Звичайно ж, пам'ятаю, і дуже вдячний.

Ми обидва розуміли, що, рятуючи мене, він також убезпечував і себе, бо Київ тоді був, як вируючий казан. А кияни вже раз показали свою силу і згуртованість у ставленні до перших керівників міста.

Без роботи я не був жодного дня. Оскільки з легкої руки Анатолія Москаленка я, починаючи з 1986 року, працював за сумісництвом на факультеті, а потім в Інституті журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, мав певний досвід викладацької роботи, то й опинився тут на кафедрі видавничої справи та редагування.

Це було непросто психологічно: від газетного ритму нелегко відійти, та й люди, часто незнайомі, прямо на вулиці ставили питання руба: чому ви пішли з “Вечірнього Києва”? І кожному не поясниш. Написав кілька підручників, посібників та методичних розробок для студентів, здобув учене звання професора. Та й молодь сьогодні цікава, розкута, мисляча. Готувати журналістів і редакторів – справа необхідна й почесна. Власне, вони – майбутнє української журналістики. Дуже хочеться, щоб це майбутнє було перспективним.

Що ж до «Вечірнього Києва», то з приходом на посаду київського голови Леоніда Черновецького газета стала його голосом. Провідні журналісти-вечірківці залишили редакцію. Боляче було дивитися, у що перетворився колись сміливий, демократичний і патріотичний часопис. Гірко було чути докори незнайомих мені читачів, які на вулиці пізнавали мене і запитували, чому я залишив редакцію їхньої улюбленої газети.

Ну, що я міг їм сказати? У самого серце обливалося кров’ю...

На 4 березня 1990 року були призначені вибори до Верховної Ради УРСР. У міськкомі партії спостерігали, чи буду я висуватися в кандидати: керівництво цього дуже не хотіло, проте було певне, що цього не уникнути, як тільки у трудових колективах та на зборах виборців за місцем проживання розпочалося висування кандидатів. Міськком тим часом визначав кандидатів від партії, розподіляв їх по округах. Мене, звісно, у тих списках не було. Зате воно виникало в низах: мені телефонували з місць, говорили, пропонували висунути мене по своєму округу, запрошували на передвиборні збори. Я вирішив не відмовлятися, редакційний колектив мене підтримав, проте пропозицій було стільки, що побувати скрізь я просто не встигав фізично. Все одно виборці називали мою кандидатуру і голосували без моєї особистої присутності.

Далі буде розповідь про непростий шлях Віталія Опанасовича у депутати, про Верховну раду (під куполом і поза ним), про декларацію та суверенітет, про ГКЧП та вихід Із партії, про те, як закривали «вечірку» і чому Віталій Опанасович пішов Із «вечірнього києва»… Далі будЕ.
Ігор Олександров, журналіст



Поделиться:





База даних захищена авторським правом ©unikum.asyan.org 2015
При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання відкритою для індексації.
звернутися до адміністрації
Документи